Ірена Ігорівна Карпа - Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

закрученими віями, що викликали захват у всіх медсестер. Непогано ж так, ге? Перше, що чуєш про себе, прийшовши в новий світ, так це те, що ти красуня. А синій колір тобі дуже навіть пасує, ага.

Якщо самі пологи анонсувалися як відносно недорогі, то кожен день перебування в палаті, де, до речі, дозволяється і таткові ночувати, коштував 600 євро. Ясно, що я, хоч і недосвідчена мама, та все ж українська. «Дівчино, вставай! – шепотіла мені на вухо рідна українська Жаба, – та ж невже ти сама памперси дитині не перебереш і їсти собі не звариш, економлячи по 600 євро на день?» Жабу я послухала: зібрали манатки, попрощалися з прекрасним лікарняним меню з його лососями й шпинатами, вдягли Кору в її найперший земний одяг, посадили в автокрісло і поїхали до нашого тимчасового дому. Кілометрів зо двадцять їхати, так що можна сміливо вважати це першою Кориною подорожжю зовні.

Ю.

Юні і не зовсім чорні археологи

(вік мандрівниці – 2 тижні)

«Я їбала, я їбала!!!» – кричала Кора в пісочниці.

І поки широкий загал німів від обурення, я тихо позбирала лопатки й грабельки, що ними Кора загрібала пісочок, і ми швиденько вшилися…

От всі полюють на золото катарів, щось там риють-розкопують, не свого шукають, а ми, чесні українці, зовсім навпаки. Не викопувати приїхали в катарський замок, давно омріяну Перапертузу, а закопувати. Та ще й не аби там що, золото якесь чи брильянти, а найдивовижніший, до кінця не вивчений, багатющий на цінні речовини зйомний людський орган, без якого наша поява в цьому світі була б неможлива. Плаценту.

Моя барселонська викладачка йоги, вона ж дула – помічниця акушерки під час пологів, і кинула мені цю ідею. Не просто викидати плаценту на смітник – це за якимись їх глибинно-містичними поняттями важким гріхом би було, – а віддати її назад Природі з користю. Приміром, закопати її в землю й посадити коло неї дерево, і тоді це дерево буде споріднене з дитиною, що формувалася на цій самій плаценті.

Садівник із мене ніякий, а ще гірший слідопит – якби якимось чудом після моїх кривих рук якесь відчайдушне деревце і прийнялось би десь у лісі, то це вже точно, що ні за що в житті я би не знайшла місця, де його посадила. Навіть через тиждень, що там вже казати про «через багато років у майбутньому». Тому я вирішила трохи змухлювати і вдобрити вже готове дерево у місці, котре без проблем знайду раніше, як до мене завітає Альцгеймер. До того ж кращого приводу відправитися до французької Окситанії годі було й вигадати.

Поки плацента, загорнута в целофан, чемно лежала в морозилці, я читала все, що могла знайти в Інтернеті про катарів. Каї вже пішов третій тиждень, я почувалася вже й на другий день після пологів завдяки моїй магічній акушерці так, наче ніколи нікого не народжувала. Час на місці не стояв, і в голові стукотіло одне: «Пора, пора!» Пора знову в подорож.

Епохальний замок Монсегюр – той самий, із котрого за легендою двоє монахів винесли святий Грааль, заховавши його в невідомому місці, – дещо розчарував: бо то вже зараз не оригінал стоїть, а відбудована репліка. А я не належу до толкієністів чи інших любителів декоративно-прикладного фентезі. Тому вирішено було їхати на наші закопки в замок, що здавна дражнив уяву самою своєю назвою – Перапертуза (я навмисно вживаю каталанську замість французької «Перепертюз»).

Кора в цей час саме вчилася ходити десь у Яремчі, тобто всі її гіпотетичні лопатки з відерцями були нам недоступними. Єдине, що сяк-так нагадувало інструмент юного археолога, була кухонна лопатка для перевертання млинців. Ну і плаценту, що й так нагадувала шматок замороженої печінки, я поклала в пластиковий судочок для харчових продуктів. Треба ж, кінець кінцем, витримувати стилістичну цілісність авантюри.

Барселона – це просто ідеальна локація з огляду на те, що і до моря, і до гір, і до Франції звідси, що називається, два рази впасти. Кілька годин їзди, і ми вже в тих місцях, про які я недавно лише читала і, ясне діло, уявляла геть по-іншому, ніж вони є насправді. Ну, ви ж рідко уявляєте щось, що називається замок, обліпленим купою реклами, тлустих туристів із фотиками, на каблах і в дурнуватих капелюхах, оточеним парковкою й сувенірними кіосками? Я теж. Бо замки в житті бачила різні, як і монастирі – під кількома закинутими й зовсім древніми пощастило й пожити в наметі кілька днів. Правда, то було в Вірменії і ще бозна-де, явно не у Західній Європі.

А тут, чим ближче ми підбиралися до Перапертузи, тим мені ставало страшніше. Усі ці готелі «У катарів», «Святий Грааль», «Таємничий замок», кафе «Перапертуза» і шиномонтаж «Золото таємного ордену», купа явно туристичних машин, що рухалися в обох напрямках, навіювали на мене вселенську тугу. Слава Богу, Кая в її два тижні являла собою приклад ідеального попутника – не говорила багато, щонайменш. А ще майже весь час спала – кажуть, вібрації автомобільного двигуна для них звучать споріднено з тим, що вони чують, поки безтурботно плавають в утробних водах.

В умовах подорожі грудне годування значно зручніше за штучне – не треба паритися стерилізацією пляшечок, кип’ятінням води тощо. Хоча після Кори всі ці гаджети у нас залишилися: грілки, автомобільні кип’ятилки, термоси, термосумки тощо.

2. Тож незалежно від того, грудне годування ви вибрали чи ні, подорожі з дитиною цілком можливі. І чим менша дитинка, тим вона легше мандрує. А всі перепони, як завжди, лише в нас у голові.

Мій і без того похмурий настрій зненацька доповнило безплатне крещендо: небо тріснуло й почався справжній шторм. Зі зливою, градом, блискавками, громом і шквальним вітром. Що ж, скривилася я, враховуючи обставини, за яких Каєчка народилася вдома в акушерки Маріси, все закономірно. Тоді в Барселоні сталася така буря, що з корінням повиривало дерева і затопило метро. Характер, забігаючи наперед, у Каєчки наколядувався відповідний.

Нам назустріч повільно сунула пробка – видно, дощ прогнав із замків усіх любителів катарів в одну мить.

– Тікайте-тікайте, – увімкнула я режим злорадства, – менше туристів, кращі фотографії.

Хоча, звісно ж, переживала я не за фотографії, а за атмосферу нашого язичницького дійства, що взагалі-то ризикувало накритися мідним тазом. А що? За такої погоди мідний таз нікому не зайвий.

Нарешті ми таки дісталися до Перапертузи. Височенна скеля, на ній сірий замок розчинився в сірому небі. Туманно-дощова краса